Сьогодні ми перенесемося на декілька сотень років у минуле і дізнаємося:
- Як виглядали “чумні лікарі”;
- Що схожого між Великою чумою в Лондоні 1665-1666 років та сьогоденням;
- Яким фактам можна порадіти;
- Чому людство не зможе зупинити пандемії навіть у майбутньому.
То як чума поширювалася?
Все починалося з пацюків, що слугували резервуаром інфекції. Блохи кусали їх, заражалися, і, згодом, вже в їхніх крихітних блошиних шлунках розмножувалася велика кількість небезпечних бактерій Yersinia pestis. Коли блоха кусала людину, то заражала її. “Бубонна чума” — найпоширеніша форма чуми. Інша форма — легенева. “Бубони” — це хворобливі запалені лімфатичні вузли. Хвороба вважалася страшною через високий коефіцієнт смертності — 30-60%.
Чума стала смертоносною не лише для людей, а й для вуличних котів і собак. Вважали, що вони теж можуть бути переносниками. В самому лише Лондоні протягом 1665-1666 років вбили понад 240 тис. чотирилапих. Зокрема, через незнання, люди вірили, що чума може поширюватися через “отруєну воду”. Ну і, звісно, ще один класичний варіант походження чуми: то кара Божа. Примітка редакції: Зараз, а саме, з 1934, це “прокляття” добре лікується стрептоміцином чи його аналогами. Молитви, ясна справа, не допомагали, тому священники швидко поступились бізнес-нішою ♂дивакам у шкіряному вбранні♂.
Диваки у шкіряних штанях: Medico de la Peste Negra.
Перше, що приходить на здогадку — їхні дзьобоподібні маски. У “дзьоб” заливали олії з різних трав — часнику, розмарину, чебрецю. Лікарі вірили, що, вдихаючи пахощі, вони захистять себе від чуми.
Примітка редакції: далеко не кожен лікар або медик-практик міг дозволити собі “повний сет” зачумленої снаряги. Товсті покрови з шліфованої, промащеної салом, дубленої свинячої шкіри, широкополий шкіряний капелюх, маска з фарбованим чи, хай навіть звичайним, прозорим наполірованим склом, дужа дерев’яна чи металева палиця — обладунки коштували дуже дорого. Щоб зібрати на це, у лікаря мала бути, в першу чергу, репутація. Заробити її можна було одним шляхом: доводячи громаді свої здібності. Лікарі часто йшли на великий ризик та усвідомлено і прилюдно заражали себе бубонною чумою, а потім, подалі від очей конкурентів, шукали засоби зцілення. Окрім класичних спиртових еліксирів, до справи активно залучалось розпечене залізо, яким запалені лімфовузли просто випалювались. Винагородою за таку академічну звитягу та самоекзекуцію служила можливість доброго заробітку на своїх консультаціях, процедурах, а також… Право на рейдерство. Якщо у будинку від чуми вимерло все сімейство, лікар, якого просили позабирати тіла, мав право забрати з собою всі цінності та будь-що, що повважав за потрібне. Лікарі не ховалися по підвалах, а жили в розкішних віллах, наповнених цінностями. В пабах Едінбурга їх пригощали безкоштовно, а церква — не висувала жодних зауважень, хоч, в XVII столітті, інквізиція ще мала силу.
Що ще вирізняло лікарів серед інших?
• капелюхи з широкими полами (мода така була для лікарів, а ще - захищало від помий чи нічного горщика, вилитих на голову)
• торбинка для ароматичних трав на пояс і зв’язка часнику;
• довгий плащ, що покривав майже усе тіло. Поверхню обробляли жиром або воском. Така хитрість захищала від повітряно-крапельного зараження, а також від переносників - бліх;
• паличка-виручалочка, щоб дубасити відчайдушних чи занадто нав’язливих клієнтів.
Історичні паралелі
Читаєш зараз і думаєш, наскільки ж різним був вигляд лікарів тоді і зараз. А може, таки є щось спільне між, наприклад, Великою чумою в Лондоні XVII століття та сьогоднішньою пандемією? І дійсно є. Влада ввела карантин, люди скупляли продукти і сиділи вдома.
В часи Великої чуми головним джерелом зараження були щури і блохи, що розмножувалися все більше і більше. Зараз же основним осередком інфекцій стали інші фактори: громадський транспорт, масові події, кав’ярні та магазини.
А ось уривки з документів «Щоденники чумного року» Даніеля Дефо і «Щоденник Семюеля Піпса»:
“Як мало людей на вулицях! А ті, хто є, — волочаться, ніби вже попрощались зі світом. Зайшов на біржу, але й там було людей десь п’ятдесят. Певно, зовсім скоро їх стане ще менше. Тому сьогодні я вирішив сказати лондонським вулицям “адь’є” — Щоденник Семюеля Піпса, 1665 рік.
Дефо: “… багато родин, передбачаючи наближення чуми, запаслись різною проізією та іншими необхідними товарами, в достатній кількості для усіх членів їх сімей, й закрились у власних будинках так щільно, що ніхто не бачив і не чув їх до тих пір, поки напасть не розвіялась”.
Є схожі моменти, паралелі з сьогоденням очевидні. Але, якщо задуматися, нам пощастило значно більше.
Пандемії у XXI столітті приємніші, тому що:
✓ Ми знаємо природу нашої вірусної інфекції та, відповідно, знаємо як можна захиститися від неї;
✓ Вчені працюють над виробництвом та забезпеченням цілої плеяди вакцин;
✓ У нас є техніка, яка допомагає важкохворим пацієнтам;
✓ Ми можемо робити прогнози поширення вірусу і йти на випередження, щоб уникнути гірших варіантів;
✓ Ми маємо доступ до необмеженої кількості книжок, відео, музики, що допомагає урізноманітнювати наш вільний час;
✓ Ми маємо доступ до інтернету, що дозволяє сидіти вдома, але продовжувати спілкуватися з колегами, друзями.
Пандемії — це вічні супутники людства, адже еволюціонує і вдосконалюється все живе: і віруси, і бактерії. Так що, як не як, такі періоди є незмінною частиною історії. Тож найкраще, що ми можемо в такій ситуації зробити…
Stay safe and enjoy while the World burns.
P.S. До речі, автор публікації, Мальва Дорошенко, має свій класний україномовний науковий блог — радимо читати та слідкувати.
